Мар'янівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Новомосковського району Дніпропетровської області



   


Виховна година "Ще не вмерла України і слава, і воля..." "

18.09.2012
Державному гімну України минає 150 років. У рік такого поважного ювілею — 150 років — важливо згадати подробиці створення гімну та цікаві моменти з його "біографії".

                  В Україні у минулому столітті як національні гімни використовували різні пісні – "Заповіт" Тараса Шевченка, "Не пора" (слова Івана Франка, музика Дениса Січинського), "Вічний революціонер" (слова Івана Франка, музика Миколи Лисенка). Але жоден твір української літератури не мав такої величної і трагічної долі, як гімн "Ще не вмерла Україна". Величної, бо в пісні втілено споконвічне прагнення народу до незалежності. Трагічної, бо понад століття життєствердний гімн переслідували, забороняли.

                        Вважається, що вірш "Ще не вмерла Україна" було написано восени 1862 ро­ку, проте музикознавець Юрко Зелений поділився інформацією, за якою вірші нашого славня з’явилися з-під пера дещо раніше — улітку того самого року.

 
                        Ось як це було.

               У серпні 1862 року зібралася вечірка, на якій були присутні Павло Чубинський, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький та інші. Бесідуючи, згадали про похорони Тараса Шевченка та панахиду по п’ятьох убитих у Варшаві під час придушення маніфестації в лютому 1861 року. Похорони й панахида відбувалися в один день, і під час останньої звучав польський гімн. Відтак присутні на вечірці виконали його під акомпанемент фортепіано. Тоді Павло Чубинський і зазначив, що замість співат­и чужого, краще написати свій. Присутні на вечірці студенти жартома зімпровізували, переклавши слова поль­ського гімну. Такий підхід не сподобався Павлові Чубинському, і він запропонував свій варіант. Пісня була готова, й усі присутні записали її слова. Тадей Рильський віддав свій екземпляр Володимирові Антоновичу, який за кілька тижнів у Києві доручив Миколі Лисенку покласти вірш на музику. Й уже за тиждень нова "Українська Марсельєза" облеті­ла Лівобереж­жя. Але гімном стала на Пра­вобережжі. Очевидно, тому, що його авто­ром там вважали Тараса Шевченка.

 

                                     Як це сталося?
 
        Один з екземплярів гімну, записаного на згаданій вечірці, потрапив до рук Пантелеймонові Кулішу. Перебуваючи у  Львові, він пообіцяв Ксенофонту Климковичу надіслати ненадруковані вірші Шевченка з архіву петербурзької "Громади". Так і зробив. Але чи то сам Куліш, чи Павлин Свєнціцький, що мав передати вірші, помилився, і разом із поезіями "Заповіт", "Мені одна­ково" та "М. Костомарову" було передано й текст вірша "Ще не вмерла Україна". Й ось у четвертому випуску журналу "Мета" за 1863 рік публікуються ці чотири вірші. Ще більше сплутало карти те, що журнал відкривався віршем "Ще не вмерла Україна", а далі було подано поезії Шевченка з його підписом у кінці. Цей номер потрапив до рук священика Михайла Вербицького. Він просто-таки фанатично любив Шевченка і мріяв покласти на музику всі його вірші. Отримавши такий приємний подарунок, уже за тиждень поклав на музику всі чотири поезії. Й у грудні того самого 1863 року на зі­бранні громади Перемишльської семі­нарії вперше прозвучала "Ще не вмерла Україна". Ректора пісня вразила, і він рекомен­дував семінаристам поширювати її між паломниками, а авто­ра музики отця Михайла попросив зробити із соло хорал.
 
Сказано — зроблено. На свято Івана Хрестителя в Перемишлі багатотисячний натовп слухав могутній хорал. На святі був тоді і львівський єпископ Тома Полянський, засновник першого українського театру у Львові. Він неабияк уподобав хорал і використав його (щоправда, з невеличкими змінами — пісня звучала як "Ще не вмерло Запоріжжя") в постановці оперети Карла Гайнца "Запорожці", якою 25 грудня 1864 року й відкрили театр. Пісня так припала до душі публіці, що її виконували на біс. А вже наступного ранку її співав увесь Львів. Уся Галичина, як і Вербицький, вважала, що слова пісні належать перу Тараса Шевченка. Саме тому ця пісня на музику Вербицького й стала гімном — спочатку Галичини, а потім і УНР. А "Українську Марсельєзу", що її написав Лисенко, швидко забули.